Чекаємо українських футболістів та їх менеджерів в окопах! Воювати мають усі: й люди, й економіка
Одинадцятий рік російсько-української війни, третій рік повномасштабного вторгнення. Очевидно, щоб триватиме війна ще довго. Бойові дії вимагають додаткової акумуляції всіх наявних ресурсів держави та пошуку нелінійних рішень. Мова не лише про створення нових ракетних програм, розробку вітчизняних БПЛА чи засобів ППО. Я зараз про людський ресурс.
Війна вимагає проведення постійних заходів з комплектації Сил оборони України. І не менш важливим є заміна військовослужбовців, які через тривале перебування на війні втрачають здоров’я, мотивацію, а отже – й ефективність.
Питання демобілізації поки не стоїть на порядку денному. Зрозуміло, що зараз нема змоги проводити заміни мобілізованих, використовуючи той алгоритм, що існував у 2014-2016 роках. Однак, заміна особового складу все одно необхідна. І в цій ситуації є цілком конструктивний підхід: демобілізація на 6 місяців.
Почати з мобілізованих перших 6 місяців повномасштабного вторгнення (через 6 місяців – звільнити наступну хвилю мобілізованих і так далі за цим алгоритмом). Такий підхід не матиме критичних наслідків для ходу бойових дій і не обвалить фронт, натомість дасть можливість захисникам підлікуватися, пройти психологічну реабілітацію, вирішити сімейні проблеми й потім повернутися на фронт. Не забувайте, що негативна демографічна ситуація в країні та велика кількість розлучень є наслідком роз’єднаності сімей військовослужбовців й відсутність часу, щоб пройти повноцінну психологічну терапію, необхідну для налагодження нормальних стосунків у родинах.
Щодо побоювань, що демобілізовані можуть просто втекти, сховатися й наново не мобілізуватися через 6 місяців, то маю вас заспокоїти: ми повернемося, обов’язково повернемося. Так влаштована психологія бійця, що багатьох з нас після дембеля знову тягне на війну. Можете навіть заборонити виїзд за кордон – ми поставимося до цього з розумінням, як до необхідного превентивного заходу.
Та й не не всі захочуть демобілізуватися – багато хто знайшов себе у війську, почувається комфортно, хтось зробив успішну кар’єру саме в лавах Сил оборони України. Так що кадрового голоду не буде. Натомість у людей покращиться здоров’я і суттєво зросте рівень мотивації. Звичайно, для впровадження такої процедури заміни мобілізованих перших двох років повномасштабки потрібен час, а питання збереження мотивації у тих, хто став до лав оборонців країни в лютому 2022 або ще в період АТО, стоїть дуже гостро.
Для вирішення цієї проблеми є просте й разом з дим досить ефективне рішення: спростити процедуру переходу військовослужбовців з однієї частини в іншу. Зараз переведення або блокуються, або розтягуються в часі на 3-6 місяців. Військовослужбовець повинен мати законне право хоча б раз на рік в разі бажання змінити військову частину! Від цього залежить його мотивація і ефективність на полі бою. При грамотній мобілізації та оперативному пошуку та поверненню у підрозділи військових, які пішли в СЗЧ, цілком реально не лише перекрити проблемні кадрові питання, а й провести часткову демобілізацію.
Ще один важливий момент: економічна мобілізація, акумуляція матеріальних ресурсів. І тут далеко не все добре. Треба приймати політично непопулярні рішення, збільшувати видатки на оборону й зменшувати фінансування другорядних галузей, бо кошти потрібні не лише на ВПК, а й на підняття виплат військовим, що, в свою чергу, так само сприятиме підвищенню мотивації. Мене, наприклад, нещодавня заява прем’єр-міністра Дениса Шмигаля взагалі шокувала. Наводжу її нижче:
Нострадамуси з наших урядовців виявилися такі собі. А якщо серйозно – економіку треба тотально переводити на воєнні рейки.
Але найбільше вкурвлює не це, а інше. Чому для деяких категорій громадян створено особливі умови?
Наприклад, професійний спорт. Під час війни профіт від нього сумнівний. Він «з’їдає» частину бюджетних коштів, але підвищенню обороноздатності не сприяє. Єдина користь від виступів професійних спортсменів – підняття бойового духу захисників України.
Але так, як «підіймає дух», наприклад, футбольна збірна, то краще, мабуть, щоб вона взагалі ніде не грала. Неозброєним оком видно, що збірники живуть в паралельному світі, де немає війни. Провели б хоч якісь захід солідарності з ЗСУ, побігали б на відкритому тренуванні в бронежилетах чи що! Але навіть на це вони не здатні.
Також ганебним, я б сказав, кричуще цинічним є так зване бронювання професійних спортивних організацій, наприклад футбольних клубів. Ви серйозно? Який внесок у перемогу у війні з росією роблять ті ж футбольні «Динамо», «Шахтар» і т.д.? Скільки футболісти купили тих же квадрокоптерів чи пікапів? Звичайно, є такі футболісти, як Роман Зозуля, є окремі випадки, коли футболісти (переважно не з топ-клубів) йшли на фронт. Але це винятки, а не загальна тенденція.
А що робить наша футбольна, вибачте, асоціація? Що пан Шевченко зробив для посилення обороноздатності країни? Збирає кошти на відновлення зруйнованих росіянами спортивних об’єктів? Щоби що? Їх можуть наново розбомбити. І далі що, повторний збір коштів на повторне відновлення? До закінчення війни спорт не може почекати, нє?!
Так навіть у футбольному плані нічого корисного для країни Шевченко і ко не зробили, навіть не змогли добитися від футбольних клубів відпустити в олімпійську збірну топових футболістів, і не в останню чергу через це ми лишилися без медалей в олімпійському футбольному турнірі.
Взагалі, як на мене, проводити футбольні змагання під час війни – це нонсенс. В Англії, наприклад, футбольний чемпіонат під час Другої світової війни не проводився! А у нас що? Гадають, що зможуть й війну виграти й у футбольчик пограти? І паралельно дати заробити нашим горе-футболістам грошенят, при чому – чималих грошенят! А футболісти «Динамо», «Шахтаря» у нас заробляють більше, ніж наші хлопці та дівчата на нулі!
В зв’язку з цим я на порталі Кабінету Міністрів України зареєстрував петицію про скасування бронювання від мобілізації спортивних товариств, клубів, збірних або окремих спортсменів.
Воювати мають всі! І чекаю нашу футбольну збірну на фронті!
